Шевченко i Драгоманiв

Немає та й не може бути суперечок про те, що Шевченко талант величезноі сили, що він, своім напрямом та своіми інстінктами, остільки ж виімковий в царстві поезіі оскільки виімкова доля його серед инших поетів.

Але чим видатніший талант, чим більш захоплююча історична постать, тим більше повинні ми до неі ставитись критично, і се для того, щоби в натуральному захопленню нею не перебільшити і без того іі велитенський зріст, не надати ій рис не властивих ій, бо се може бути не користним і для неі і для нас самих.

Сучасна культура українського народу вже не така вбога, як се було в кінці семидесятих років, але все ж ще й тепер Шевченко без порівняння, найкраща перлина в скарбниці Украіни. В ті ж часи се був ніби–то дуб серед кущів. Кождий украінець ним питався, кождий хотів виводити походження своіх ідей од його, а тому, що украінці і тоді були думками ріжні, то й портрети Шевченка були ріжні. Кождий прозоро бачив те, що пасувало до його ідеалів, а до инших елементів ставився сліпо. Молодий український соціялізм, скажемо тепер же, також старався і не безпідставно бачить в Шевченкові свого безпосереднього попередника і великого вчителя. Щиро віруючи в глибоку соціялістичність поезіі Шевченка, соціялісти пророблями з ним вищезгадану операцію: пропускали одно, підкреслювали і перебільшували друге. А головне не тільки притягали великого поета до соціялізму, а не від того були, щоб і соціялізм урізати, аби він стояв урівні з дивним народнім співцем.

Ото ж проти сього і повстав суворо Михайло Драгоманів в своій знаменитій праці: „Шевченко, українофіли й соціялізм“, надрукованій в четвертому числі його „Громади“ за 1879 рік.

Драгоманів був людиною надзвичайно глибокого і цілком наукового соціялистичного світогляду хоча, наприклад, в сій статі він не сгадує і зовсім Маркса, а тільки Сен–Сімона, Овена, Люі-Бляна і Прудона, хоча він і взагалі до марксістів себе не зараховує, але дух як раз марксістського науковости лежить на таких працях Драгоманова, як статя, котру ми разглядаємо.

Ми згодні визнати, що Драгоманів, трохи перегнув палицю в инший бік, що суд його дуже суворий і місцями ніби то недантичний, але навіть ся уідливість критики пояснюється різким протестом Драгоманова проти приниження науково–соціялістичноі думки для догоди якому б то не було генієві.

До того ж Драгоманів стає на дуже правдиву загальну всім точку погляду. Він старається розглянути Шевченка в звязку з його історичною добою та його суспільним осередком.

Розглянувшись з повною увагою в сій статті, котра зробило би честь критичній літературі любого народу, ми находимо, що Драгоманів відносно Шевченка ставить такі питання: чи був Шевченко справді сильним і міцно озброєним мислителем? — Чи був він справді соціялістом? — Чи був він войовничим демократом? — І чи являється він, нарешті, справді народнім, селянським письменником?

На всі сі питання Драгоманів, хоча й не без уваг, одповідає негативно доходячи таким чином до висновків, які дуже відріжняються від тих, які висува той, хто пише сі рядки в своій виданій на украінській мові брошурі „Великий народній поет“.¹

Познайомимося з головнійшими доводами Драгоманова.

Перш за все Драгоманів зовсім не визнає за колом тим, в якому виховувся Шевченко, якоісь розумовоі серьозности. Ідеі навіть кращих людей того осередку були дуже невиразні: „то були шче й не думки, а більше мріі: мріі людей більш з добрим серцем, ніж з ясним політичним розумом і наукою“.

Згадавши про „товариство мочемордія“, фантастично пяне товариство в котрому якийся час брав активну участь поет, Драгоманів каже: „справді компанія для українського кобзаря не аби яка“!

Рішуче ні з відкіля не видно серьозного наукового і культурного впливу на шукаючого можливо, але мало освіченого поета. „Тілько“, каже Драгоманів, — „незвичайна врода поета, та його мужицтво виводило його на просту дорогу з того туману, в котрому його держали тоді нитки“.

І в иншому місці він знову повторює, що простота і краса характерні для творів Шевченка явились більш інтуітив–ними наслідками його особистости, ніж наслідком його думок „його поезіі вийшли простими більше ненароком, більше через натуру поезіі ніж через школу поета, котра була всього менше проста“. Або ще раз: „Ті перли, які дав нам Шевченко яко поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своім письменним землякам, ніж дякуючи ім“.

Ви бачите, що докази Драгоманова про значну обмеженність світогляду поета все ж містять у собі признання факту ііого виключного таланту. Так, критик без труду показує нам, що навкруги Шевченка була досить велика пустота, пасивне, сіреньке товариство, що йому доводилось брати виключно з самого себе. Ми згожуємося з Драгомановим, то поет дуже виграв би, коли б мав круг себе, як він казав в одному місці, людей таких, як Добролюбов або Бєлінський!

Ми скажемо, — він дуже виграв би, коли б мав коло себе такого друга, як Драгоманів Черпаючи з себе — тяжко було бути в авангарді людськоі думки. Ніхто, зрештою й не буде шукати в творах Шевченка — теоріі. Одначе питаннє лишається питаннєм: в який мірі Шевченкові вистачало сієі власноі натури? Бо ж Драгоманів в вищенаведених рядках весь час визнає, що Шевченко був у великій мірі вище тих, що оточували його. Не забуваючи, таким чином несприяючих обставин, в яких розвивалась його поезія, не будемо робити легковажного висновку, що коли українська інтелігенція, що оточувала Шевченка, була вбога, то й поет не міг бути великим. Скажемо тільки, що в більш розвиненому і енергійному осередку він став би ще більш великим. В велику вину потім ставить Шевченкові Драгоманів те, що він не був раціоналистом, що він не ставив з яскравою одзнакою науки, як прояву життя, замісць релігіі.

В початку своєі поетичноі діяльности Шевченко, як каже Драгоманів, був зовсім богобоязною людиною, як і Квітка. Потім справа трохи змінилася: Шевченко став більш евангельнем ніж византійцем і в Бібліi став шукати духа народолюбного пророцтва, проповіді суду Божого над неправедними. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка з вірою якого небудь пурітанця — інденпандента XVIII ст. Таким біблейцем в основі й зостався Шевченко до смерти".

Се надзвичайно важна увага, що робить честь прозорливости Драгоманова. Христіянські війні в Німеччині 16 сто–лиття і рух пурітанів в Англіi 17-го, що знайшли свою ідеологію в Бібліі по духу, по культурному рівню своєму більш усього нагадують загальний духовий тип Шевченківськоi поезіі. Томас Мінцер, великий проводирь селян, анабаптисти і лівеллєрі, якийсь Іван Лейденський, ось люди, котрі скорше всього зразуміли–б цілу душу Шевченка, душу, в котрій згага до правди, рівности щастя для всіх, скорботна любов і великодушний гнів одягнені ще в релігійні убрання невиразного старого світогляду. Було б великою помилкою се одкицати. Великою помилкою булоб думати, що сей особливий акорд волі, що рветься наперед до дороги своєю красою, своєю звиклістю для поета, але належних до минулого форм — є щось природне, і бажане по дальших ступенях визвольничоі думки. Але переростаючи се сполученнє, переставши відноситись до сих убрань з забобонною пошаною — чи повинні ми відкинути звязок і самого змісту такоі поезіі до наших думок і настроів? Чи повинні ми лишитись сліпими до сієі краси через те, що ми більше не релігійні в такому розумінню? Чому деякі з наших сучасників, переставши вірить, не перестали лічити чудовими, скажемо готичні церкви. А коли так, то тим меньше повинні ми одвертатись од потрисаючоі краси творів іудейських пророків і всіх поетів, що являлись iх пізніми учнями тілько тому, що форми, в які вони вдягали полумня свого натхнення для них, були предметом горячоі віри, а для нас зробилися тілько історично зрозуміли сімволами?

До того–ж Драгоманів не визнаючи, що Шевченко був поезійний раціоналіст, знаходить всё–таки в йому „початки раціоналізму“ Він дуже добре розуміє, що поетові „хотілось обернути христіянство на свій лад, на службу свойому мужицтву“, але зауважує він, що „поезійний раціоналіст не може мати таких мрій“.

Так, звичайно. І колиб ми мали діло не з поетом, а з теоретиком, ми простоб одкинули подібні шукання. Але треба памятати силу сімвола. З сеі точки погляду ми близькі до признання думки, що боги стають особливо могутніми після того, як вони вмірають, після того, як вони відходять в сферу чистоі краси. Ніхто не вірить в Аполлона, ні в Діоніса, але се великі символи. Таким самим великим символом лишається для нас картина Страшного Суду, як іі показав нам Міхель–Анджело, хоча дивним би було думати, що ті, що захоплюються грізною величністю і громовим розмахом сієі фрески — свято вірують в прихід сього грізного явища, як воно було намальовано. І коли критик констатує з одного боку ті майже безумні пориви гордого одчаю, коли Шевченко каже:

Ні, ні! нічого

Нема святого!

коли він „ішов далі до того, що немає правди на землі“, коли з другого боку він ставить його поруч з Мадзіні, як з людиною, котра переконує, о скілько для „сістематич–ного вільнодумства“ необхідний сістематичний раціоналізм, то він тим самим перед нашими очима цілком підриває силу своіх положень. І справді, коли ми не підемо за Мадзіні, як за теоретиком, то з якою радістю ми визнали б близьким і дорогим для нас поета, котрий би володів душею Мадзіні? І як може тоді Драгоманів згадувати про Гіго і Міцкевича, як про поетів, котрі цілком його задовольняють? Та хіба–ж се сiстематичні раціоналісти? я люблю Гіго. Я схиляюся до тоі думки, що богато ще, що здавалося з погляду новоі інтелігенцiі дещо ходульним та крикливим, буде цілком до душі пролетарському читачеві з більш свіжою і не одкидаючою ефектів душею. Я дуже поважаю Міцкевича. А про те не треба багато відваги щоб сказати, що Шевченко, як вільний поет, як поет волі не стоіть ні на ступінь нижче.

Переходячи до соціялізму Шевченка, Драгоманів признається: „Найдальше пішов Шевченко в думках про волю, про багатих і бідних. Гордон правду каже говорючи, що Шевченко належить до самих червоних в своіх громадських погля дах“. При сьому нас зовсім не непокоіть те, шо Драгоманів зайвий раз констатує що „він став таким більш сам по собі, без показчиків“.

Ми згодні з ним в тому, що не дивлячись на демократичну чутливість Шевченка до соціяльного питання він не був одначе виразно соціялістичним теоретиком. Драгоманів каже, що він „виказав кілько широких думок, та не розвив іх“.

Але–ж і висловити широкі думки з тією силою, з якою зробив се Шевченко, вже багато значить. Бути закінченим соціялистом, Шевченко й справді не міг „Шевченкові доводилось би бути соціялистом вже зовсім свого розуму а й найрозумніший розум не міг би начати соціялизму тілько з того, що він бачив, в Росіі в часи Шевченкові“.

І знову таки Драгоманів з надзвичайною ясністю доказує якого характеру соціялізм був природнім Шевченкові порівнюючи його з жидівськими пророками. „Та, каже він, — коли ми іх запишемо в соціялісти, тоді стратемо „усякий ясний обрав соціялизму“.

Надзвичайно справедливо! Але не можна одкидати глибокого звязку між тим соціялизмом почувань і нашим. Не так важно „записати в соціялісти“ Амоса або Осію як зрозуміти, що вони були виразниками ідеалів мас в багатому рідних сучасному пролетаріатові. Науковий соціялізм опирається на фабрично–заводський пролєтаріят і здає до музею, про те не без поваги, попередній арсенал визискуваних кляс. Але поезію тих кляс він просто одіслати до архиву не може, бо поезія є почуттє живе. Вона допускає людські серця запалюватись схованим у ній полумьям, хоча би зовнішня сторона і належала инший культурі. Сам Драгоманів переличує як своїх вчителів таких людей, як Люі-Блян, Прудон і до них подібних. А про те і вони встаріли і встаріли багато скоріш, ніж Шевченко, котрий ніколи іх не читав і не піднісся до рівня іх культурности. Се вже факт, се вже безсумнівно винесений нащадками присуд.

Згодимось зовсім, що „думки чоловіка, котрим володіли майже зовсім тілько біблейські пророки та спомини украiнського гайдамацтва, не можуть ставитись у ряд з думками соціялізму XX ст.“ — і скажем: але почуття такоі людини можуть бути в повній мірі рідкими і соціялістові 20 віку.

Дуже цікаво, як сам Драгоманів будував свою душу в морально–естетичному розумінні, яку віру сам він мав, що в його зогрівало його суспільну діяльність. Ось що говорить він про се:

„Думка про поступ історіі наперед стала грунтом і підвалиною всякоi громадськоі, полігично–соціяльноі праці і в цілих гуртів і в кождій людині осібно, вливаючи вільним робітникам коло добра громадського таку силу в душу, яку колись давала найліпшим з рабів божих віра в царство небесне“.

Чудесні слова. Але коли він попрікає поета, що в його не було „міцноі й ясноі думки про поступ в історіі-то чи не йде мимоволі вам на думку що іі навряд чи було і в Драгоманова. Хіба ми тепер визнаємо прогрес в історіі, як якийсь то фатальний закон? Бо ж віриш в прогрес; як такий все одно, що вірити в якесь явище чудесне? У нас тепер сю віру почасти заступив науковий прогноз еволюціi капіталізму, по части надіi, оперті на свідому силу передового людства, а в будучім сила людства в його цілому. Точний прогноз найблизчих перспектив і заклик до глибокої“ активности людини, єдиноі в відомій нам вселеній справжнього носителя оцінки i стремлінь до кращого, — замінили для нас віру в „Поступ“, котрого XVIII вік почитав великою літерою в рівні з иншими чудесними божками — Розумом і Натурою. У всьому тому коріни лася ще визначна доза метафізики. Але коли були поети, котрі захоплювались идеєю поступу — котрі знаходили перед нею такі гімни, як наприклад, „Визволений Прометей“ Шеллі, або поезія „Прогрес“ Гіго — то вони не умруть. Бо емоціональне значіннє сього повного настрою пориву до будучини — глибоко людське на всі часи.

Більше всього правда на боці Драгоманова. Один він переконує, що Шевченко не був громадським діячем в точнім розумінню сього слова. Але тут Драгоманів сам краще всякого иншого розуміє, в чому річ:

„В кінці ми думаємо, що Шевченко міг мати велику силу і політичну і революційну, хоч би и сам не був громадянином, політиком. Це потрібує осібноі натури, котроi Шевченко не мав, власне через те, що він мав свою осібну натуру — поета, тоб то чоловіка, котроі душа й чує картинами і котра перш усього рветься до того, щоби списувати ті картини чи на полотні чи на папері словом. Такий чоловік може мати велику політичну силу — тілько не безпосередню“.

От саме так. І коли такого осередку не знайшов Шевченко за життя, то він знаходить його тепер. Найменше я можу сперечатись з Драгомановим відносно того, о скілько Шевченко зрозумілий для селян. Се краще мене знають ті, що безпосередньо стежили за життям украінських простих людей.

На думку Драгоманова Шевченко дуже часто зловживає, словами чужинців, олімпійськими богами і т. ин. Йому так само здається, що мова Шевченка иноді дуже штучна, що почуття його не зовсім цінні, словом, що для простого читача він вже занадто шляхтич. От чому рахуючи, що в його поезіі, до того багато перестарілого, не досить раціоналістичного, Драгоманів приходить до висновку, що слід брати з Кобзаря тілько штати і протиставляти іх до цілком наукових трактатів з історіі Украіни і соціальному питанню.

„Таких шматків в Кобзарі знайдеться чимало й пречудових і розумом і мовою, і плачем, і сміхом, і силою картин, і до того простотою своєю. Такі шматки, згадані показують, що справді в йому був і мужичий писатель і душа — чоловік і великий розум глубоко громадський чоловік“.

Ми, котрі можемо вже відноситись без страху до відсталого Шевченко, коли почнемо вибірати такі „шматки“ — цітати, то чого доброго прочистимо усього Кобзаря! Але се не від того, щоб ми були зовсім не згодні з Драгомановим. Кождий повинен пройти через його сувору критику. Вона не зменшує Шевченка, але вона очищує його. Пронести крізь полумья драгоманівськоі критики усього Кобзаря, ми побачимо, що многе в йому велике з естетичного боку, як краса спосібна давати натхнення: але, звичайно, не може бути прийнятою для виключного провідництва. Було б дивним рахуватись з образами й почуттями поета, як з якимсь святим писаннєм якому належить керувати нашою практичністю. Дивна музика лишається дивною, але критична і наукова думка роблять поруч свою найважнішу роботу. Світла і провідництва шукає практика у теоретиків. Шевченко для украінців, а за ними і для світовоі демократи — багато жерело сього тепла! Але і Драгоманів лишається жерелом світла, що дивує далекозорістю, яскравостю і красою свого розуму і лишається великим учителем, котрий далекозорістю і правдолюбством не нижче самого Чернишевського.